Довжанська сільська рада
Офіційний портал
  • київський час
  • :
року
  • 00
  • :
  • 00
  • місцевий час

Перша згадка...

Дарча грамота, в якій вперше згадується Довге. Датована 27.02.1383
Автор невідомий - Національний архів Угорщини
За легендою, колись давнє поселення було не на місці сучасного села, а в урочищі Свинка. Але згідно з тією ж легендою, потужний землетрус зруйнував давнє поселення і люди змушені були переселитись в долину річки Боржава. Ймовірно, описані в легенді події цілком могли мати місце, оскільки Довге розташоване в сейсмоактивній зоні.
Довге засновано наприкінці XIII — початку XIV століття на розвилці шляхів, що вели на Верховину, долину річки Тиси й на Велику Тисо-Дунайську низовину. Одним з доказів існування стародавнього поселення в Довгому є назва урочища Городище — місце ймовірного розташування древніх дерев'яних фортифікаційних споруд. В ті часи це була зупинка для відпочинку купців на торговельному шляху, а згодом тут почали селитися люди. Спочатку жителі села були вільними селянами. Займалися вони в основному скотарством і рільництвом. Слов'янська назва села вказує на те, що населення Довгого було русинське. У другій половині XIII — початку XIV розпочинається «волоська колонізація» території сучасного Закарпаття. Волохи, яких витісняли тюркські племена, поступово просувалися на північ і асимілювались з русинським населенням, яке їх слов'янізує. В цей період відбувається формування єдиного залежного селянства. Існували різні типи селянського прошарку:
  • госпіти — переселенці, що мали право переходу на інші землі без згоди феодала;
  • немеші — нижче дворянство;
  • шолтеси; кенези.
Саме в XIV столітті Довге стає частиною володінь сім'ї волоських магнатів Долгаї, життя яких тісно переплітається з історією села.

Вперше село згадується в письмових джерелах 1383 року під назвою Госсумезо, або «Hozyowmezew» в оригіналі. Ця назва вживалася до 5 лютого 1404 року, коли була видана дарча грамота сім'ї Долгаї, яка підтверджувала право на володіння землями Довгого.

Період Долгаї (1383–1711)

Родовий герб сім'ї Долгаї
Реконструкція герба Долгаї
Перший відомий предок сім'ї Долгаї (Dolhay) — Станіслав І (Hosszúmezey I Szaniszló), волоський воєвода, який близько 1330 року разом зі своїми братами Білкей Карачоні (Bilkey Karácsonnal), Ilosvay Maxemmel és Komlósy Torpa Mihállyal на основі волоського права переселились на Закарпаття. Після смерті свого батька, троє синів — Янош, Шандор та Іштван — переїхали до села Довге. З цього моменту поселення стає резиденцією братів, так званим «possesiones capitalis», від якого рід магнатів виводить своє ім'я та предикт — de Dolha (приставка яка вказувала на головну резиденцію угорського дворянина). В 1411 році село згадується, як місце проживання збирача податків. У 1417 році Янош Долгаї будує в селі дерев'яну церкву та дерев'яний замок-фортецю, яку оточував земляний вал і рів. Виданий Лелеським Конвентом документ від 27 вересня 1418 року, що встановлював вартість та склад володінь Богдана, сина Яноша з Довгого (Ioannis de Dolha) (засудженого за насилля) та його родичів, свідчить про те, що в Довгім було 23 населених кріпацьких господарств, 2 немешські садиби, одна русинська дерев'яна каплиця з цвинтарем та місцем поховань, пункт сплати мита (податку) та млин з одним колесом, розташований в нижній течії річки Свинка. Селяни сповідували православ'я. Долгаї входили в число найбільш знатних і багатих феодальних сімей Мараморошу, тримаючи в підпорядкуванні більшість поселень Боржавської долини. Шляхом насильницького захоплення земель дрібних феодалів Долгаї розширювали свої володіння. Спочатку Довге й навколишні села входили до комітату Береґ, але 1454 на прохання Долгаїв угорський король Ласло V їх землі до комітату Мараморош. 1460 угорський король Матяш Гуняді Корвін дозволив Амброзієві Долгаєві вимурувати в Довгому кам'яний будинок.
Але замість будинку, Амбруш Долгаї все-таки без дозволу побудував укріплений кам'яний замок. У 1465 році Амбруш Долгаї скоює вбивство. Через цей злочин він декілька разів поставав перед судом. Зрештою, володіння Амбруша були конфісковані на користь вдови Яноша Гуньяді — Ержибет. Однак, через деякий час королівський указ було скасовано й Амбруш знову стає власником маєтку в долині Боржави. Вже у 1471 році Довжанський замок згадується, як «castellum Dolha». В цій грамоті за 18 вересня 1471 року йдеться про рішення Національних зборів Угорщини, згідно з яким фортеця повинна бути зруйнована протягом 25 днів. В 1514 році його остаточно зруйнували повсталі селяни, які приєдналися до загонів Дьердя Дожі. Протягом століть жителі села розбирали руїни і з них будували свої хати. Від нього залишилася лише каплиця, яку у XVIII столітті перебудовано в кальвіністську церкву, а в 1965 році її також розібрали. На сучасному етапі про стародавню фортецю нагадують залишки підвального приміщення, цвинтар та руїни реформаторської церкви.

Період визвольної війни угорського народу 1703–1711 рр

Томаш Есе — ватажок куруців
План-схема битви куруців 7 червня 1703 року
У 1703–1711 роках закарпатці брали участь у визвольній війні проти Габсбургів. Поштовхом до загального виступу стали події в Березькому комітаті, де незадоволених очолив відважний селянський ватажок, учасник повстання 1697–1698 років Томаш Есе з села Тарпа. Ядро повстанського загону становили селяни з сіл Вари Берегівського району та Тарпи (сучасна Угорщина). До них приєдналися загони з Мукачівщини на чолі з Михайлом Папом із Мукачева та Альбертом Кішем із села Баркасова. Серед керівників повстанців були Дьєрдь Біге із села Бені, Янош Мойш тощо. Повстання швидко охопило сусідні села — Вилок, Бене, Мужієво — і поширилося на Березький, Угочанський, Марамороський та Ужанський комітати. На Рахівщині бойове ядро повстанців складали опришки на чолі з Пинтею, Федором Бойком, Іваном Пискливим. В Ужанському комітаті, на Перечинщині, керівником повстання став Іван Беца. Повстанці громили панські маєтки, державні установи, попівські господарства, вбивали чиновників та збирачів податків, виганяли уніатських попів…
21 травня 1703 року червоні прапори — символ волі — були розгорнуті в Тарпі та в сусідньому селі Варах. Це було поштовхом до виступу народних мас. Війна з самого початку мала антифеодальний характер. Повстанці громили феодальні помістя, феодали рятувалися в замках, тікали під захист австрійських військ.
На початку червня 1703 року повстанська армія на чолі з Томашем Есе зібралася біля села Довге, де сподівалася зустріти князя Ференца Ракоці II. Проте 7 червня повстанців тут наздогнало дворянське ополчення на чолі з Шандором Карої. Зненацька, темної ночі, коли повстанці не чекали, озброєні до зубів ополченці напали на їхній табір. Розпочався кривавий бій. Це була перша битва між повстанцями-куруцами та прихильниками австрійського імператора — лабанцями. Жителі села також приєдналися до повстанців на чолі з Томашем Есе. Та сили були нерівними, бо проти регулярної австрійської армії виступило тільки 3 тисячі поганоозброєних куруців — повстанці зазнали поразки. У грандіозній битві загинуло від 150 до 200 куруців, серед яких були і мешканці Довгого.
Довжанська битва, попри невдалий перебіг, стала іскрою, яка запалила полум'я визвольного руху. Після неї князь Ракоці вирішив особисто очолити повстання. В мінімальні терміни Ференцу II Ракоці вдалося створити регулярну армію, засновану на силах селян, що повстали проти своїх панів (практично вся угорська знать відмовилася підтримати Ракоці). 15 червня 1703 року в Лавочному до сил повстанців приєднався трьохтисячний загін Томаша Есе, а незабаром їх сили поповнилися 600 добірними польськими найманцями під командуванням Берчені. До князя приєднувалися значні сили селян, і вже до вересня 1703 вся Угорщина до Дунаю була звільнена від австрійців. На звільнених територіях Ракоці сприяв розвитку економічного життя, особливо ремесла та торгівлі.
До липня 1704 року підтримка слов'янського та румунського населення дозволила борцям за незалежність Угорщини звільнити від габсбурзьких військ всю Трансільванію, а до грудня 1705 — весь Задунайський край. Визвольна війна охопила всю Угорщину. У 1707 році було скинуто Габсбургів з угорського престолу — Угорщина стала незалежною державою.
На братській могилі 50-ти загиблих повстанців у 1903 році на кошти жителів Довгого та прилеглих сіл було споруджено пам'ятник на честь 200-ліття пам'ятної битви — колона, увінчана турулом.

Період Телекі (1711–1920)

Карта села Довге 1782–1784 років
Карта села Довге 1819–1869 років
Після поразки визвольної війни та заключення Сатмарського миру пройшов перерозподіл феодальних володінь. Значна частина володінь противників Габсбургів була конфіскована. Захоплюючи землі повсталих, австрійська влада створювала великі латифундистські землеволодіння і передавала їх новим господарям.
Не стали виключенням і землі села Довге — у 1711 році за участь у війні на боці Ференца II Ракоці володіння Долгаї були конфісковані владою і передані до державної скарбниці. Цього ж року, в знак подяки за активну допомогу в придушенні повстань, імператор Карл III дарує ці землі графу Ласло Телекі — фоішпану комітата Феєр. Основні маєтки нового власника були в Трансільванії і в 1712 році він розпочинає будівництво палацу. У середині XVIII століття панщину для своїх кріпаків граф Телекі визначив трьома днями на тиждень. Крім того, селяни утримували і випасали графський худобу, відбували гужову повинність, викорчовували чагарники тощо. Майже вся земля на околицях Довгого належала графу. Більшість же селян були малоземельні або безземельні. Ліквідація кріпацтва в результаті буржуазної революції 1848–1849 років мало вплинула на економічне становище селян. Хоча вони і стали особисто вільними, велика частина землі залишалася власністю Телекі, тому що селянам були передані тільки Урбаріальні землі. Після реформи 1848 року Телекі навіть збільшив свої земельні володіння. Крім того, він отримав з казни грошову компенсацію за втрачені повинності і побори. Основна частина селян була змушена відбувати феодальні повинності за користування лісами та пасовищами, а також платити додаткові податки.
З другої половини XIX століття в житті села все більшу роль відігравали капіталістичні відносини.
Розвиток промисловості
У другій половині XVIII століття з розкладом феодально-кріпосницької системи в селі стали з'являтися поміщицькі промислові підприємства, що працювали на ринок. З 1751 року в Довгому для продажу почали випалювати вапно, виготовляли покрівельний матеріал. В 1760 році стала діяти переведена з села Лисичово паперова фабрика, на продукції якої філіграні зі словом «Dolha» засвідчуються навіть у 1841. У 1780 році граф Телекі заснував у Довгому ткацьку майстерню, де переробляли коноплю і льон, вирощувані на полях поміщика. В одному з листів граф вимагав від економа, щоб коноплями засівалось більше землі, оскільки це приносить йому високий прибуток.
Важлива роль у становленні традиції Закарпатського художнього литва належить Лисичево-Довжанському металургійному заводу «Гамора». На виробах цього підприємства зберігся логотип «Dolha». Підприємство поділялось на два виробництва. Завод у Довгому був заснований у 1850 році графом Телекі. Згодом граф віддає Довжансько-Лисичівський залізоробний завод в оренду підприємцю Едмунду Пріградні (угор. Prihradny Ödön), що займався цим виробництвом до 1899 року. Після цього аж до 1913 року підприємство орендував будапештський підприємець Дюла Сайбель (угор. Szájbely Gyula). У 1854 році при залізоробному заводі була запущена в експлуатацію доменна піч висотою 28 футів, розрахована на 14 тисяч центнерів металу В 1896 році на заводі було виплавлено 12319 центнерів чавуну на суму 76482 форинтів. Залізну руду для заводу добували в Довгому, Білках, Лисичеві, Великому Раківці та в Хусті. Продукція підприємства — чавунні плити, грубки, дрібний сільськогосподарський інвентар — продавалася не тільки на внутрішньому ринку, але й експортувалася за кордон — до Сербії, Румунії, Угорщини. Про об'єм виробництва Австро-Угорського періоду відомостей не збереглося, однак певну уяву про популярність продукції заводу, зокрема грубок та кухонних плит дає перша сторінка каталогу виробів за 1907 рік. До прикладу, всі безготівкові оплати за поставлену продукцію здійснювались через єдиний банк — «Escompte & Wechselbank» в Будапешті. У другій половині XIX століття на заводі було зайнято 156, а в 1900 році — вже 300 робітників.
Складні технології виробництва на залізоробному заводі потребували кваліфікованих працівників. Щоб вирішити цю проблему для обслуговування заводу були запрошені німецькі фахівці з гірничої справи та металообробки. Їм надавались різні преференції, зокрема безкоштовне житло і земля. Більшість працівників залишилась жити в Довгому навіть після закриття заводу.
Під час Першої світової війни і до 1918 року виробництво було закрите. Після приєднання Закарпаття до Чехословаччини, завод передається товариству «Dovžansko-Lisičevské železárny a lopatárny Josef Melchner a dr. Oldrich Bukovansky». Завод у Довгому був модернізований та почав випускати вироби побутового та промислового литва з чавуна: кухонні плити, посуд, ванни, ємності для прання, литі частини для плугів, шестерні, каналізаційні люки тощо. Проте через економічні труднощі вже у 1927 році підприємство було закрите.
Наприкінці XIX століття угорська деревообробна фірма побудувала в Довгому лісопильний завод. У 1908 році на самому підприємстві і лісозаготівлях працювало близько 400 робітників. З 1911 року завод щорічно випускав 10 тисяч вагонів деревини. З метою вивезення продукції фірма клопотала перед урядом Австро-Угорщини про будівництво залізниці Довге—Хуст, але було прийнято рішення про будівництво вузькоколійної залізниці Довге—Берегово. 23 грудня 1908 року залізничну колю на дільниці Берегово—Довге у присутності заступника міністра торгівлі Угорщини було офіційно здано в експлуатацію. В 1912 році Довжанським деревообробним підприємством «Dolhai Faipari Rt.» була споруджена лісова гілка вузькоколійки Довге—Суха—Бронька—Липово—Кук, яка виходила із двору пилорами підприємства. Легендарна «Анця Кушницька», як в народі називали вузькоколійку, пережила дві Світові війни, періоди Австро-Угорщини, Чехословацього Уряду, Радянського Союзу, але не витримала тотального розкрадання та руйнування за часів незалежної України.
Наприкінці XIX століття через село була прокладена шосейна дорога, в будівництві якої брали участь жителі Довгого. Важким було становище робітників залізоробного й лісопильного заводів. Всі трудомісткі роботи виконувалися вручну. Найбільшим підприємством у Довгому був залізоробний завод. Поденна оплата праці на цьому підприємстві у другій половині XIX століття становила для робітника в середньому 50—60 крейцерів (згідно з офіційною статистикою угорської найвища денна оплата становила від 180 до 200 крейцерів). Тривалість робочого дня залежала від адміністрації. Низькі заробітки були і у робочих лісопильного заводу. 24 листопада 1908 року робочі лісопильного заводу оголосили страйк, в якому брало участь 400 чоловік. Страйкарі вимагали підвищити зарплату на 1 крону від кожного кубометра розпиляної деревини. Через 3 дні деревообробне акціонерне товариство змушене було піти на поступки — денну зарплату робітникам підвищили на 50 крейцерів. Тільки після цього страйкарі приступили до роботи.
Залізоробний завод «Гамора». 1920-і роки
Станція Довге Боржавської Господарської залізниці. 1920-і роки
Освіта, культура та релігія
Часті інфекційні захворювання призводили до значної смертності серед жителів Довгого. На весь Довжанський район, який входив до Марамароського комітату, був усього один лікар, який лікував за плату, недоступну для бідного населення. Тільки в 1871 році тут відкрилася церковно-приходська школа (один вчитель навчав дітей грамоті русинською мовою), яка не могла охопити всіх дітей шкільного віку. Так, в 1878 році з 260 дітей, які проживали в селі, її відвідували лише 68. Все ж кількість освічених поступово збільшувалася. Якщо за переписом 1881 читати і писати вміли 231 осіб, то в 1900 році таких було вже 694 людини. І все ж народна освіта знаходилась на низькому рівні. У 1900 році із загальної кількості населення дітей до 15 років налічувалося 1229, а школа була одна. Проводячи в життя колонізаторську політику, уряд Австро-Угорщини запровадив у 1907 році в церковноприходській школі викладання угорською мовою. 1911 споруджено нову греко-католицьку церкву, в якій, крім греко-католиків, молилися й римо-католики. В 1768 році в селі, в маєтку графа Телекі, з'являються перші євреї. Згодом єврейській общині було дозволено побудувати синагогу, будинок общини та було відкрито окремий цвинтар. Близько 1884 року в Довгому була побудована синагога, і першим рабином, який очолював спільноту протягом 60 років (до 1944), був Рав Ашер Зеліг Грунцвіг.

Чехословацький період (1920–1939)

У роки Першої світової війни багато жителів мобілізовано до австро-угорської армії, чимало з них загинуло на східних та італійських фронтах. Восени 1918 року імперія Габсбургів перестає існувати. 21 березня 1919 в Угорщині та на Закарпатті була здійснена соціалістична революція. На наступний день у Довгому встановлено владу Угорської радянської республіки. 29 квітня 1919 Довге окупували війська боярської Румунії, а влітку того ж року село зайняли чехословацькі окупаційні війська. В 1920 році, як частина Підкарпатської Русі, Довге увійшло до складу Чехословаччини.
У чехословацький період працювали семирічна державна (так звана народна) школа для дітей-русинів, чеська школа, а також державна (народна) господарська школа. Діяли просвітницькі організації «Просвіта» та Товариство імені О.Духновича. На початку 1930-х років адміністративний Довжанський округ було розформовано.
Внаслідок Мюнхенського договору Чехословаччина почала втрачати території — і уряд Карпатської України був змушений перенести столицю автономії з Ужгорода на неокуповану територію. Розглядалися два населені пункти, які повинні були стати новою столицею — селище Довге та місто Хуст. Василь Гренджа-Донський у своїй книзі «Щастя і горе Карпатської України» згадує ці події 26 лютого 1939 року: «Може, міністр Ревай і мав правду, коли настоював на тому, щоб за нову столицю не брати Хуст, але Довге. По-перш, що Довге не є так близько границі, по-друге — воно чисто українське село, нема там мадярів і жидів небагато, нема жодних національних меншостей, які роз'їдають кожну державу. Подивіться тільки на вислід виборів: У Довгому 2071 голосів за УНО, а тільки 7 проти, тоді, коли в Хусті за нами голосувало 6208, а вороже поставилось 2122!»
У 1939 році все населення села нараховувало близько 4000 мешканців. У той день, коли в Хусті було проголошено незалежність Карпатської України, — 15 березня 1939 — Довге окупувала хортистська Угорщина.

Період Другої світової війни (1939–1945)

Багато молоді в перші часи окупації втекло до СРСР (дехто з них пізніше вступив у 1-й Чехословацький корпус генерала Людвіка Свободи). Чоловіків і юнаків було мобілізовано до армії на східний фронт. Чимало їх здалися в радянський полон і пізніше вступили до лав 1-го Чехословацького корпусу. На північ від села побудовано військові казарми, або «бар́акы», як їх називали довжани. Згодом це слово стало топонімом.
29 квітня 1944 угорські жандарми змусили все єврейське населення Довгого покинути свої будинки і відправили їх в Берегівське гетто. Невдовзі, 15 травня, всіх мешканців гетто відправили в Освенцім, де 18 травня 1944 року майже всі вони загинули, крім невеликої частини залучених як робітників. 24 жовтня 1944 Довге зайняли військові частини Четвертого Українського фронту Червоної армії.

Радянський період (1945–1991)

У селі встановлено радянську владу у формі народного комісаріату, після возз'єднання Закарпатської України з УРСР перетвореного на сільраду. 1947 більшість словаків переселилися до Чехословаччини.
1948–1949 організовано колгосп, але більшість селян подалася на лісорозробки та лісозавод, що відновив роботу. 1949 року введено в дію дільничу лікарню та амбулаторію, 1954 — туберкульозний диспансер районного значення та лікарню-санаторій обласного значення для хворих на туберкульоз кісток. З 1946 працює сільська бібліотека. 1945–1946 навчальний рік почався в семирічній школі, яка 1948 переросла в десятирічну середню школу.
Народний ансамбль пісні та танців «Боржава». 1962 рік
В жовтні 1954 року з ініціативи директора лісокомбінату М. Масниця створений Ансамбль пісні і танцю «Боржава». Керівником ансамблю був музикант Михайло Машкін. Перша зустріч із глядачами відбулася в клубі села Імстичово. Незабаром ансамбль виступив на обласному огляді колективів художньої самодіяльності в Ужгороді, де зайняв перше місце, і йому було надано звання самодіяльного ансамблю пісні і танцю «Боржава». А вже в січні 1956 року як переможця обласного конкурсу колектив запросили на республіканську сцену — на фестиваль молоді. В ті роки ансамбль неодноразово знімався в документальних фільмах, виступав на Львівському телебаченні, чарував глядачів багатьох країн Європи. Майже кожен 7-й працівник лісозаводу стає учасником ансамблю, зростає виконавська майстерність, збагачується репертуар. До мистецтва залучаються цілі сім'ї. Формується танцювальний колектив, яким керували відомі балетмейстери Ю. Мошак, І. Панько. А соліст ансамблю Василь Гичко в 1985 році отримує звання Заслуженого працівника культури України. З перших днів заснування «Боржави» вокальний квартет у складі Софії Якуб, Ганни Пацкан, Йолани Панющик та Марії Фірки 13 разів демонстрував свою майстерність у Москві. Зокрема у Великому Кремлівському палаці, в Колонному залі Будинку спілок. А під час Декади української літератури і мистецтва в Москві восени 1960 року квартет з великим успіхом виконав пісню «Вечір над Боржавою». Свій 10-літній ювілей ансамбль відсвяткував у жовтні 1964 року. Вже тоді до його репертуару ввійшло близько 600 пісень і 50 танців. Поряд із творами радянських композиторів він виконує закарпатські, чеські й румунські народні пісні, танці Закарпаття, народів СРСР і соціалістичних країн. Після смерті М. Машкіна з кінця 1971-го по 1976 рік «Боржавою» керував М. Крученик, із 1977-го й до наших днів — Іван Кертис. Поступово зірка легендарного ансамблю згасла.
1963 року створено «Довжанський машзавод» — спеціалізоване підприємство з випуску машин і агрегатів для будівництва. До складу заводу входили пластмасовий цех зі складальною ділянкою та інструментальний цех. 1995 року ВАТ «Довжанський машзавод» перетворено у ВАТ «Довжанський машинобудівний завод».
1971 року селу Довге надано статус селища міського типу. Відповідно і Довжанська сільська рада стала Довжанською селищною радою.

Період незалежної України (з 1991)

З часу проголошення незалежності держави в історії Довгого почався новий етап розвитку. 29 листопада 1994 року Закарпатська обласна рада ухвалила селище міського типу Довге віднести до категорії сіл та перейменувала Довжанську селищну ради на Довжанську сільську раду.
Період занепаду, коли не працював лісокомбінат, машинобудівний завод «Тиса», після розпаду колгоспу імені Горького був дуже важким для селян. Більшість людей не працювало, доводилося виїжджати на заробітки. Але поступово ситуація налагоджувалась. Нині у селі Довге є 4 бюджетоутворюючі підприємства — ТОВ «ЕНО-Довге Лтд» (колишній лісокомбінат, власником якого є австрієць Герберт Фінк), ВАТ «Довжанський машинобудівний завод», ДП «Довжанське лісомисливське господарство», Іршавський лісгосп ДКТП «Хрещатик». На цих підприємствах працює понад 500 осіб. Є понад два десятки малих підприємств. На території села працює пошта, відкрито філії кількох банків, працює страхова компанія «Оранта», діє близько 50 торгових точок.
1996 року розпочалася газифікація села. До 1998 року село повністю газифіковано. За роки незалежності у селі збудовано два нові храми, реконструйовано Будинок культури та пансіонат «Факел» (тепер санаторій «Боржава»).
2000 року в Довгому відкрито територіальний центр СОПОНГ (соціальне обслуговування пенсіонерів та одиноких громадян) на 10 ліжок, де одиноким людям надають медичну та соціальну допомогу.

Даний матеріал взятий з Вікіпедії — вільної енциклопедії: посилання